Дитинство
Я народився у Луцьку. Моя мати померла при пологах, коли мій батько не міг спокійно сидіти на стільці в пологовому відділенні. Ріс я все своє дитинство у не достатньо обезпечиної родині. Деколи нам не вистачало навіть на оплату комунальних послуг, що вже говорячи про харчі. Так само в мене була сестра Аліна, ну як сказати сестра. Аліна була дочкою мого батька від першого шлюбу. Вона іноді до нас приїжджала поговорити та й трохи дати грошей, бо вона була багатою, а ми – ні. Мій батько був гордий і не міг узяти навіть копійки зі своєї дочки. І так усе тривало 13 років. Але з Божою допомогою ми змогли пережити той час, коли не було копійки. Чи якихось знайомих, чи свободи думки. Батько привчав мене до праці з малечі, я йому допомогав з прибиранням нашої кімнати і любив прибирати. Я був спокійним, мало на когось кричав, мало плакав, але матеріальне становище просто змусило мене завжди обмежувати себе. У мене не було практично іграшок, батько їх самостійно робив. У мене мало чого було в дитинстві, на жаль.
Юність
До 13 років я зрозумів, що все, що ми зробили своїм і думаємо, що воно наше - це проста ілюзія. З 14 років я почав підробляти, оскільки грошей у сім'ї залишалося, як і раніше, вкрай мало. Я працював, працював як проклятий, не покладаючи рук. Працював на верстаті, працював вантажником, працював у офісі прибиральником, а грошей нароблених мною вистачало те, що на пару буханців ржаного хліба. Дитинство, що йде, йшло для мене сумно, я дуже мало з ким спілкувався, тому і можна сказати деградував в цьому плані. З дитинства я мав навик зберігати гроші, тому це і робив. Я був спокійний, мало агресував, але якщо мені щось не подобалось, то міг розвести дуже великий конфлікт. Це вплинуло на мене найімовірніше позитивно, бо після повноліття я вирішив переїхати до Харкова і там почати нове життя, для цього працював 2 роки на підробітках. Їх мені вистачило на місяць життя у Львові. Коли у мене був вихідний, то цей день був схожий на райський дарунок, через те, що я дуже мало відпочивав та постійно працював. Потім я вирішив виховати в собі сильніший дух і силу. Мій вибір зупинився на освіті, бо я її дуже мало отримував. Вирішив я податися у війська. І для початку отримати вищу військову командну освітню установу професійної освіти. Я дуже довго готувався до іспитів, стравася здати їх та поставив собі проходження іспитів як мету. Приклавши максимально зусиль я склав ці іспити, було дуже важко, але я впорався. Настав день від'їзду до гуртожитку, я був сповнений сил. Я дійшов до точки збору і спочатку мало з ким говорив, бо не знав цих людей раніше і просто боявся підійти та почати діалог, але згодом, трішки послухавши тему діалогу почав в нього вливатись. В автобусі, коли всі ми зібралися я зустрів одну людину, його звали Данило. Раніше я його не зустрічав, але після діалогу з ним я зрозумів, що він був готовий навчатися, служити, як і я, тому ми швидко знайшли з ним спільну мову. Коли почався освітній процес, то я вчився погано, але через місяць-другий я зміг налаштувати себе на працю і почав добре вчитись. Незабаром я закінчив цю установу.
Молодість
У 15 років я знову зустрів Анастасію. Жив я на той час у Львовській області. Коли ми зустрілись в кафе, то з діалогу з нею я зрозумів, що вона дуже багата досвідом, дуже душевна людина і ми з нею розпили пляшку міцного алкоголю. Вона розповіла мені, що мій батько помер. Мені було дуже сумно, мене щось ніби катувало в середині, бо раніше я не чув таку інформацію, я ніяк не підтримував зв'язок з батьком, але, на жаль, вже нічого не вдіяти. Після цьої інформації я почав курити. Вона працювала за весь цей час багато де працювала, доходила справа до СБУ, але вона відмовилась. Настя мріяла про покупку гарної машини. А я тоді мріяв теж піти в поліцію, щоб ловити всяких негідників і карати їх, зберігати спокій громадян. Що ж, заліземо вперед, у мене це чудово виходило, але для цього потрібно було придати дужее багато зусиль. Ми з Настею розійшлися по домівках. Наступного ранку мені дзвонить Богдан і пропонує зустрітися, ми зустрілися і він завів тему переїхати в Дніпропетровську область і разом працювати в будь-якій державній організації, я погодився. І ми насамперед пішли подавати заявку на роботу до поліції. Ми виконували свою роботу якісно, доходила справа до керівних посад, але у мене виник інцидент. Я застосував дуже багато сили проти порушника і службове розслідування винесло мені покарання, як ви розумієте найвищого ступеня - звільнення. Так, я був неправий у цій ситуації, але мені здається, що мене хтось просто злив із керівництва, хоча цього я ніяк вже не докажу. Служили ми у лавах поліції під прикритям близько 2 років.
Наші дні
Що ж, наближається кінець цієї розповіді. За 17 років роботи я побачив багато чого, навіть іноді просто хочеться це забути. Кров, люди, у яких вивалюються органи й таких ситуацій дууже багато. Я вже починаю сумніватися, що немає таких безкорисливих людей, як я. Хоча я теж під питанням. Я порадився і зустрівся знову з Аліною, вона насамперед похвалилася своєю новою та крутезною машиною, я її привітав з цим. Розповів про свої проблеми та недуги, вона мені, на жаль, нічого корисного не порадила і ми пішли по домівках. Зараз я на межі "чорного" та "білого" світу. Якщо я буду порушником, то з моїми думками для мене теракти стануть повсякденною справою. А якщо стану на бік держави, то буду знову "пахати" як чорт, не бачити білого світу, а потім може мені ще раз харкнуть в мою пику. Для себе я прийняв рішення, може воно комусь сподобається, а може і ні, але я створю власну мінібанду, яка буде займатись "темними" справами. І ось, зібравши свою банду ми почали робити нелегальні справи. Пограбування крамниці на околиці міста - це наша перша справа. Зібравши все необхідне для цього ми почали грабувати, у нас це вийшло успішно. На щастя нас ніхто не зловив і ми дуже спритно втікли на свою базу. Ох, ми тепер будем багаті, думав я так, і сказав що треба щось зробити, щоб заробити більше грошей. І ось прийшла ідея пограбувати магазин прикрас. Ми прорахували все до точності, як нам здавалось, і почали виконувати свою справу, нам було страшно, бо ми грабуємо не дуже довго, і у нас дуже мало досвіду, але що заради грошей не зробиш. І ось наступив той самий день, пограбування. Ми всі зібрались, вибрали безлюдний час і почали діяти, але через те, щ ми були не дуже досвідченими то ми не знали що проти нас є камери, кнопка екстреного виклику поліції та багато іншого. Не помітивши, як продавець натиснула цю кнопку - ми швидко позбирали все що потрібно було і почали тікати. На щастя, ми з поліцією розминулись. І ось, нам здається, що все пройшло вдачно, ми вже розслабились, але... ми нічого не підозрюючи відпочивали на базі. І один із товаришей повідомляє про поліцію, ми швидко зібрали речі і вийшли через задній вихід. Поліція почала штурм будинку і зловили 2 моїх напарників, але ми з Максом, так звали одного з моїх напарників, сховалися недалеко від бази, ми не знали що робити. Я навіть не знаю як нас побачили, але в нашу сторону вже бігла поліція, ми з Олексієм почали тікати, це було дуже страшно. Перед нами був автомобільний міст, здавалось б, що це вихід з цієї ситуації, але ні. Довго не думаючи, мій напарник стрибнув, а я з дитинства боявся висоти і не зміг стрибнути. Десь в воді було видно ногу Макса, але я не зміг.
