- Реєстрація
- 04.03.24
- Повідомлення
- 18
Прізвище Ім’я По-батькові (ПІБ): Ковтуненко Коля Єгорович
Стать: Чоловіча
Мати - Олена Ковтуненко
Батько - Єгор Ковтуненко
Зріст та вага: Зріст - 176. Вага-78.
Дата народження: 11.02.2002
Вік: 22 роки
Місце народження: Україна, Харків
Національність: Українець
Місце проживання: м. Харків
Захоплення: Спорт, комп'ютерні ігри.
Сімейний стан: Не одружений
Статура: Спортивна
Колір очей: Синій
Зачіска: Коротка довжина, темна.
Відмітні знаки: Шрам на ребрах та татуювання на правій руці.
Мене звати Ковтуненко Коля Єгорович. Я народився 11 лютого 2002 року в місті Харкові, Україна. Мені двадцять два роки, і все моє життя пов’язане з цим містом — із його вулицями, людьми, шумом транспорту й теплом родинного дому. Я українець, маю спортивну статуру, зріст 176 сантиметрів і вагу близько 78 кілограмів. Мої очі сині, як літнє небо над Харковом, волосся темне, коротке, а на ребрах залишився невеликий шрам — слід дитячої пригоди, який завжди нагадує мені про безтурботні роки.
Я не одружений. Мої головні захоплення — спорт, футбол і комп’ютерні ігри. Спорт для мене не просто хобі, а спосіб мислення, дисципліна, частина характеру. А ігри — це відпочинок, можливість зосередитися, знайти баланс між розумом і дією.
Моя родина
Мої батьки — Єгор і Олена Ковтуненки. Вони — приклад двох людей, які з дитинства йшли різними шляхами, але зустрілися, щоб створити міцну, люблячу сім’ю.
Мій батько, Єгор Ковтуненко, народився 15 грудня 1979 року в Харкові. З дитинства він був надзвичайно активним — любив рух, спорт, суперництво. Його захоплення футболом переросло у професію: він закінчив Харківську державну академію фізичної культури й став тренером. Я пам’ятаю, як ще малим дивився на нього, коли він виходив на поле з хлопцями, навчав їх правильно бити по м’ячу, кричав “не здавайся!”, і в його голосі було стільки сили, що кожен хлопець вірив — він зможе все.
Мій батько часто повторював мені:
Ці слова стали для мене життєвим принципом.
Моя мама, Олена Ковтуненко, народилася 22 жовтня 1981 року в Києві. Її дитинство минуло в інтелігентній родині юристів. Вона завжди мріяла про справедливість і про те, щоб допомагати людям. Після школи вона вступила до юридичного інституту, де навчалася з натхненням і завзяттям. Одного разу, під час футбольного матчу, вона випадково зустріла мого батька. Вони розговорилися, потім зустрічалися, а через півтора року стали подружжям.
Мама завжди казала, що найголовніше в житті — це залишатися людиною, навіть коли світ навколо змінюється. Вона навчила мене доброті, чесності й повазі до інших.
[II] Народження і дитинство
Я народився, коли батьки були ще зовсім молоді. Вони вирішили, що для виховання дитини краще жити ближче до природи, і переїхали до села Малинівка на Харківщині. Це було тихе, затишне місце з чистим повітрям, зеленими полями та тихими вечорами. Я проводив там дитинство, бігаючи босоніж по траві, ловлячи метеликів і граючи з місцевими хлопцями у футбол.
Батько завжди знаходив для мене час. Він учив мене не лише грати, а й мислити, бути чесним у грі, не боятися програвати. Він казав, що поразка — це лише ще один крок до перемоги.
Мама, хоч і залишила роботу в Києві, не зупинилася. Вона почала допомагати людям у нашому селі — складала документи, консультувала з юридичних питань. Я часто спостерігав, як до нас приходили люди зі своїми проблемами, і мама, зосереджено слухаючи, знаходила для кожного рішення.
Коли мені виповнилося три роки, батьки віддали мене до дитячого садка. Там я вперше навчився спілкуватися з однолітками, розуміти, що таке дружба, підтримка, лідерство. Я був активним і веселим хлопцем, і мене часто обирали капітаном під час ігор.
[III] Шкільні та підліткові роки
Коли я пішов до школи, життя стало більш серйозним. Я швидко навчився добре вчитися, але справжнім моїм захопленням залишався спорт. Футбол займав майже весь вільний час. Батько записав мене до дитячо-юнацької спортивної школи, і я з кожним днем відчував, що гра на полі — це частина мого життя. Ми тренувалися навіть під дощем і снігом. Мені подобалося відчуття руху, командної єдності, коли десять людей довіряють тобі м’яч і рішення.
Мама ж хотіла, щоб я розвивався і в навчанні. Вона бачила в мені логічне мислення й уважність, тому часто говорила, що я міг би стати юристом. Іноді між нею та батьком виникали суперечки про моє майбутнє. Але я не хотів, щоб через мене вони сварилися.
Я довго думав, ким хочу бути. І коли мені виповнилося сімнадцять, я зрозумів, що мені близьке щось інше — військова справа. Мені подобалася дисципліна, порядок, техніка, відповідальність. Я вирішив вступити до Військового інституту танкових військ НТУ “Харківський політехнічний інститут”. Це рішення було непростим, але я відчував, що це — мій шлях.
[IV] Навчання і служба
Період навчання у військовому інституті став одним із найважливіших етапів у моєму житті. Я звик до ранніх підйомів, до тренувань, до чіткої організації кожного дня. Ми вчилися не лише воювати, а й думати, приймати рішення, бути лідерами.
У 2020 році я отримав звання лейтенанта Збройних Сил України. Це був день, коли я вперше по-справжньому відчув гордість — не тільки за себе, а й за свою родину. Батько стояв у формі, мама — з квітами, і я бачив у їхніх очах щастя.
Служба в армії змінила мене. Вона зробила мене сильнішим, витривалішим і більш спокійним. Я навчився цінувати дрібниці — гарячий чай у холод, підтримку побратима, короткий дзвінок додому.
Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, я навіть не вагався. Я знав, що маю бути зі своїми. Ми виконували бойові завдання, іноді — майже без відпочинку. У липні того ж року під час однієї операції я отримав поранення — уламок влучив у ребра.
Після евакуації мене відправили до шпиталю в Харкові. Довгі тижні лікування, біль, безсонні ночі. Але мама щодня приходила — із книгами, фруктами, усмішкою. Батько теж був поруч, хоча намагався триматися мужньо. Саме вони допомогли мені вистояти.
[V] Теперішнє життя
Сьогодні я живу в Харкові. Повністю відновився після поранення і знову повернувся до служби. Я зрозумів, що моя сила — у вірності та витривалості. Мені подобається допомагати іншим військовим, ділитися досвідом, навчати молодих хлопців тому, що колись навчили мене старші.
Часом я проводжу тренування з дітьми у спортивній школі, де працює мій батько. Мені приємно бачити, як у цих хлопців горять очі, як вони мріють про перемоги. Увечері люблю сісти за комп’ютер, пограти у стратегію чи просто подивитися фільм із друзями.
Я не вважаю себе героєм. Я просто роблю те, що вважаю правильним. У моєму житті було чимало випробувань, але кожне з них зробило мене сильнішим. Мій девіз простий:
Мої батьки пишаються мною, і це для мене найбільша нагорода. Я мрію створити сім’ю, виховати дітей так, як виховали мене — у любові, взаємній підтримці та вірності Україні.
Я знаю: попереду ще багато шляхів, і я готовий пройти їх усі — чесно, гідно, по-людськи.
